Тисячу років тому люди дбайливо ставились до
фермерських молочних продуктів, намагаючись нічного не витрачати дарма. З
коров’ячого молока робили свіжі сири, але вони доволі швидко псувалися. Тому
з’явилась ідея винайти твердий продукт, який зберігався би набагато довше.
Першими історичними сироварнями вважаються
італійські монастирі. Так, у абатстві Кьяравалле ченці почали виробляти Грана
Падано, який називали «старим сиром» (caseus vetus). Виробництво було
започатковане у 1135 році. Згодом латинська назва продукту змінилась на більш
показову: сир із зернистою структурою почали називати «Grana», що означає
«зерно».
Продукт став дуже популярним і вироблявся у
багатьох італійських містах, включно з Міланом, Лоде, Пармою та Мантуєю. У XV
столітті відома примадонна Відродження Ізабелла д'Есте вручила сир Грана Падана
лордам Феррари (своєму батьку та братові), сказавши: «Кожному — по половині,
адже цінність цього сиру набагато важливіша за його кількість!».
Твердий сир виявися надзвичайно популярним і
вважався делікатесом навіть у королівських дворах. Декілька століть поспіль
технологія його виробництва не змінювалась, хоча сировари вдосконалювали склад,
експериментуючи з прянощами та створюючи власні фірмові рецепти.
У XIX столітті в Італії почали поширюватись
справжні інститути із сироваріння. У 1951 році з’явились чіткі вимоги до
технологій виробництва та якості сиру Грана, що призвело до виникнення двох
сортів — Грана Лодіджано (згодом він став називатись Грана Падано) та Парміджано
Редано (відомий усім Пармезан). У 1955 році італійський президент навіть видав
указ про стандарти та особливості виробництва цього продукту. З 1996 року сир
Грана Падано офіційно має статус DOP — затверджену назву із захищеним
походженням.
